Ван дер Вен, Лорсу та інші проти Нідерландів

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

04.02.2003

Справа "Ван дер Вен, Лорсу

та інші проти Нідерландів"

У рішенні, ухваленому 4 лютого 2003 року у справі "Ван дер

Вен, Лорсу та інші проти Нідерландів", Європейський суд з прав

людини (далі - Суд) стосовно справи Ван дер Вена постановив, що:

мало місце порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини

та основних свобод (далі - Конвенція) ( 995_004 ) щодо заборони

нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження;

не було порушення ст. 8 Конвенції ( 995_004 ) щодо права на

повагу до приватного життя. Стосовно справи Лорсу та інших Суд

постановив, що:

мало місце порушення ст. 3 Конвенції ( 995_004 ) щодо

п. Лорсу;

не було порушено ст. 3 Конвенції ( 995_004 ) стосовно інших

заявників;

не було порушено ст. 8 Конвенції ( 995_004 );

не було порушено ст. 13 Конвенції ( 995_004 ).

Відповідно до ст. 41 Конвенції ( 995_004 ) Суд призначив

сплатити п. Ван дер Вену 3000 євро і п. Лорсу 453 євро як

компенсацію моральної шкоди та 2195 євро п. Лорсу у відшкодування

судових витрат.

Обставини справи

Заявники - Франциско Корнелі Ван дер Вен, 1949 р. н., Якобе

Лорсу, 1945 р.н., дружина п. Лорсу, Евердіна Лорсу-Квінт, 1961

р.н, троє їхніх спільних дітей та четверо дітей п. Лорсу від іншої

жінки - є громадянами Нідерландів. У даний час п. Ван дер Вен та

п. Лорсу перебувають у в'язницях м. Маастріхт та м. Дордрехт

відповідно, інші ж заявники проживають у м. Маастріхт та

м. Роттердам.

Справи стосуються фактів поводження із п. Ван дер Веном та п.

Лорсу під час тримання їх в установах особливої безпеки (УОБ), які

є частиною пенітенціарного комплексу у м. Вухт (Нідерланди).

П. Лорсу був особою, котрій було призначено відбути найдовший

термін в умовах режиму найвищої безпеки.

П. Ван дер Вена затримали 11 вересня 1995 року, а 29 жовтня

1999 року його було поміщено в УОБ. П. Лорсу було взято під варту

24 липня 1994 року. Згодом термін його перебування під вартою було

продовжено. 27 вересня 1994 року п. Лорсу було тимчасово поміщено

до УОБ тимчасового тримання, а 30 червня 1998 року переведено до

УОБ звичайного режиму.

Заявники скаржилися, зокрема, на брак міжособистісних

контактів в УОБ: побачення могли мати місце лише у відведених

місцях зі скляною перегородкою; відкриті побачення, тобто

"безпосередні зустрічі поза скляною перегородкою", дозволялись

лише раз на місяць поміж подружжям, батьками та дітьми, а єдиним

фізичним контактом, який не заборонявся, було потискання рук на

початку та наприкінці зустрічі.

Затримані підлягали освідуванню перед зустрічами так само, як

і перед прийомами у лікаря, перукаря, дантиста. Окрім цього, вони

піддавались щотижневому освідуванню, зокрема, повинні були

проходити анальне обстеження навіть тоді, коли не мали зовнішніх

контактів протягом попереднього тижня.

Заявники стверджували, що такий режим негативно вплинув на

їхній психологічний стан. Психолог, котрий оглядав п. Ван дер

Вена, описав його стан як "стан готовності до вчинення актів

відчаю". У висновку психолога далі зазначалося, що поведінка

п. Ван дер Вена значно поліпшилась протягом короткого терміну

перебування у клініці психіатричного спостереження. У висновку

психолога стосовно п. Лорсу йшлося про те, що пацієнт страждав на

глибоку внутрішню ізоляцію, а також що його поведінка свідчила про

розлад пам'яті й орієнтації та поступове загострення депресії.

Судовий розгляд кримінальної справи проти п. Ван дер Вена за

обвинуваченням його у вбивстві, умисному вбивстві, згвалтуванні,

збуті наркотиків завершився 27 березня 2002 року. Його було

засуджено до 15 років позбавлення волі. П. Лорсу було засуджено за

незаконні дії із наркотичними засобами та зброєю до 12 років

позбавлення волі та до штрафу у розмірі 1000000 голландських

гульденів. Остаточне рішення у його справі було ухвалено 30 червня

1998 року за підсумками апеляційного розгляду. Відповідно до

вказаного рішення термін ув'язнення було збільшено до 15 років

позбавлення волі. Апеляційній інстанції стало відомо про те, що

п. Лорсу було засуджено кримінальним судом Бельгії до 6 років

позбавлення волі за вчинення незаконних дій з наркотичними

засобами, проте відповідна справа ще й досі перебуває на стадії

перегляду у вищій інстанції.

Зміст рішення Суду

Заявники стверджували, що застосування до них специфічного

режиму, запровадженого в УОБ, порушувало вимоги ст. 3 та ст. 8

Конвенції ( 995_004 ). В обгрунтування своїх скарг вони також

покликались на порушення ст. 13 Конвенції.

Суд зазначив, що протягом часу тримання в УОБ п. Ван дер Вена

і п. Лорсу було піддано вкрай суворим заходам безпеки. Суд звернув

увагу на те, що зовнішні контакти заявників були суворо обмежені.

Проте Суд не погодився із заявниками у тому, що їх було піддано

цілковитій соціальній ізоляції. Заявників було поміщено до УОБ,

оскільки національні суди вирішили, що існує висока імовірність

того, що заявники можуть вчинити спробу втечі із установи менш

суворого режиму. Відтак, національні інстанції зважали на те, що у

випадку втечі виникла б загроза вчинення заявниками жорстоких

злочинів. Зважаючи на тяжкість злочинів, у вчиненні яких заявників

було звинувачено і за які згодом засуджено. Суд погодився із

вказаним рішенням національних судів.

Суд взяв до уваги висновки психологів, що були подані

заявниками, а також доповідь Комітету із попередження катувань,

який на підставі візиту до в'язниці у листопаді 1997 року ухвалив

висновок, у якому, зокрема, вказувалося, що "режим, запроваджений

в УОБ та УОБ тимчасового тримання, можна вважати таким, що

дорівнює нелюдському поводженню. Застосування такого режиму до

осіб, котрі кваліфіковані як небезпечні злочинці, цілком імовірно

зробить їх ще більш небезпечними". Суд не знайшов підстав не

погодитись із тим, що ситуація в УОБ була складною і що особливе

занепокоєння викликали випадки, коли затриманих осіб піддавали

режимним заходам упродовж тривалого часу.

Суд був вражений тим фактом, що процедура освідування

повторювалася щотижня на додачу до усіх інших суворих заходів

безпеки, які застосовувалися до заявників. З огляду на той факт,

що відповідним внутрішньодержавним органам було добре відомо про

те, що заявники потерпали від серйозних труднощів, намагаючись

витримати режим, і беручи до уваги те, що жодного разу нічого

неналежного не було виявлено під час освідування заявників, Суд

дійшов висновку, що систематична процедура освідування заявників

вимагала більше підстав для свого виправдання, аніж ті, на які

покликався Уряд.

Суд вказав, що в умовах, коли заявників щоразу піддавали

великій кількості різноманітних заходів безпеки за відсутності

очевидної потреби у цьому, процедура щотижневого освідування

заявників, котра застосовувалась до п. Ван дер Вена протягом майже

трьох з половиною років та до п. Лорсу понад шість років,

принижувала їхню людську гідність і, вочевидь, породжувала у них

психічні страждання та відчуття власної нікчемності. Відтак, Суд

постановив, що регулярні освідування у поєднанні з іншими суворими

заходами безпеки, які застосовувались до п. Ван дер Вена та п.

Лорсу, були за своєю суттю нелюдським та таким, що принижувало їх

людську гідність, поводженням.

Хоча Суд узяв до уваги той факт, що візити до п. Лорсу інших

заявників могли викликати у останніх емоційні розлади, він все ж

таки вирішив, що характер ситуацій, з якими зіштовхувалась родина

п. Лорсу, не відповідав тому, який є необхідним для визнання факту

нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження у

сенсі ст. 3 Конвенції ( 995_004 ). Тому Суд постановив, що

стосовно інших заявників ст. 3 Конвенції порушена не була.

Суд зазначив, що заявників було поміщено саме в УОБ, оскільки

відповідні органи вважали, що існує висока імовірність того, що

заявники спробують утекти. Суд розумів, що органи влади повинні

були зважати на те, що втеча заявників була б серйозним ризиком

для суспільства. Заходи безпеки були запроваджені саме з метою

запобігання втечі. Встановивши, що обмеження права заявників на

повагу до їх приватного та сімейного життя відповідали законній

меті та не виходили за межі необхідного у демократичному

суспільстві, Суд постановив, що ані у справі п. Ван дер Вена, ані

у справі п. Лорсу порушення ст. 8 Конвенції ( 995_004 ) не було.

Суд зазначив, що рішення про тримання п. Лорсу в УСБ

переглядалося кожних 6 місяців. Матеріали справи вказували, що ще

до ухвалення рішення про продовження тримання заявника в УСБ п.

Лорсу кілька разів звертався до Пенітенціарного центру з тим, аби

спеціалісти цього Центру вивчили можливі психічні наслідки для

заявника від продовження перебування в УСБ. П. Лорсу мав правову

можливість оскаржити рішення про продовження терміну перебування

його в УСБ. Із рішень Апеляційної ради у справі заявника

випливало, що Рада не лише оцінила ризики і наслідки можливої

втечі заявника, але й дослідила справу на предмет існування

будь-яких обставин, що свідчили б проти продовження терміну

перебування заявника в УОБ. Отже, вона всебічно зважила інтереси

усіх зацікавлених сторін. Відтак, інтереси членів сім'ї п. Лорсу

також були взяті до уваги. Рішення від 16 березня 2000 року чітко

вказувало на те, що Апеляційна рада зважала на психічний стан

заявника. Суд відзначив як позитивне те, що Апеляційна рада таки

розглянула скарги заявника щодо можливих шкідливих наслідків

продовження тримання в УОБ для п. Лорсу та інших заявників і на

підставі розгляду постановила своє рішення. Далі Суд зазначив, що

Апеляційна рада була повноважною ухвалювати рішення обов'язкового

характеру. Якщо б вона вирішила, що термін перебування п. Лорсу в

УОБ не може бути продовжено, вона мала достатньо повноважень, щоб

скасувати відповідне рішення суду, для ухвалення нового рішення,

що в дійсності й сталося. Окрім цього, Апеляційна рада могла

анулювати рішення суду або постановити, що її рішення замінює

рішення, яке було оскаржене.

Поряд із цим, заявникам надавалась можливість порушити

питання про відповідність застосованого до них режиму ст. 3

Конвенції ( 995_004 ). Така заява могла призвести до того, що

відповідні органи було б зобов'язано змінити умови тримання п.

Лорсу.

Беручи до уваги те, що поняття "засіб" у контексті ст. 13

Конвенції ( 995_004 ) не означає засіб, що має привести до

позитивного вирішення скарги особи, а передбачає лише існування

доступної можливості звернення до установи, яка повноважна

вирішувати скаргу по суті, Суд постановив, що провадження, котре

мало місце в Апеляційній раді щодо справи п. Лорсу, та існування

поряд із цим правової можливості порушити питання про

відповідність режиму вимогам ст. 13 Конвенції забезпечували

заявникові селективний засіб захисту. А тому порушення ст. 13

Конвенції не було.

Переклад з англійської мови та

опрацювання рішення здійснено

у Львівській лабораторії прав людини

і громадянина НДІ державного будівництва

та місцевого самоврядування

АПрН України П.М. Рабіновичем,

М.Ю. Пришляк та Н.І. Савчук.

Справа "Ван дер Вен, Лорсу та інші проти Нідерландів"

Справа; Європейський суд з прав людини від 04.02.2003

Прийняття від 04.02.2003

Постійна адреса:

https://zakon.rada.gov.ua/go/980_166

Законодавство України

станом на 04.09.2026

поточна редакція

Публікації документа

Юридичний вісник України від 14.06.2003 — 2003 р., № 24