Ухвала щодо прийнятності заяви N 54210...

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Перша секція

Ухвала щодо прийнятності

заяви N 54210/00 Моріса Папона проти Франції

15 листопада 2001 року Європейський суд з прав людини (перша

секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді: п. К.Л.Розакіс, голова пані Ф.Тюлкен п. Ж.-П.Коста п. П.Лоренцен пані Н.Важич п. А.Ковлер п. В.Загребельський, а також п. Е.Фріберг, секретар секції,

беручи до уваги заяву, подану 14 січня 2000 року та

зареєстровану 21 січня 2000 року,

розглянувши зауваження, подані Урядом-відповідачем, та

зауваження заявника, подані у відповідь,

після наради постановляє таке рішення:

ЩОДО ФАКТІВ

Заявник - громадянин Франції, 1910 року народження. Зараз він

перебуває в тюрмі Санте у Парижі. У Суді його представляють п. Люк

Арган, адвокат Колегії адвокатів м. Женеви, і п. Жан-Марк Варо,

адвокат Колегії адвокатів м. Парижа. Уряд-відповідач представляє

пані М. Дюброкар, заступник директора відділу прав людини в

Міністерстві закордонних справ.

A. Обставини справи

Із травня 1942 по серпень 1944 року заявник займав посаду

Генерального секретаря префектури департаменту Жиронда, якою

керував префект п. Сабатьє.

Після визволення, за даними заявника, більше 30000

службовців, що працювали під час окупації, було покарано, а кілька

тисяч осіб було страчено, за офіційними та неофіційними наказами.

У повідомленні від 6 грудня 1944 року Комітету з чистки

Міністерства внутрішніх справ значилося, що хоча заявник і

виконував офіційні обов'язки під час правління уряду Віші, він

виявляв свою прихильність до руху Опору і йому було запропоновано

й надалі виконувати свої службові обов'язки. Таким чином, заявник

продовжував займати посаду директора кабінету Гастона Кузена,

комісара Французької республіки у м. Бордо.

У 1947 році його було призначено на посаду префекта на

о. Корсика, а з 1958 по 1966 рік М. Папон був префектом поліції

Парижа. У 1968 - 1978 роках він був депутатом, з 1971 по 1988 рік

займав посаду мера міста Сент-Аман-Монрон. Він виконував також

обов'язки голови Фінансової комісії Національної асамблеї у

1972-1973 роках і до 1978 року був головним доповідачем з питань

бюджету. Він був міністром з питань бюджету з 1978 по 1981 рік.

Факти справи, подані сторонами, можна стисло викласти так:

6 травня 1981 року, у період між двома турами президентських

виборів, щотижневик "Канар Аншене" першим опублікував серію

статей, у яких заявник, що був тоді міністром з питань бюджету,

обвинувачувався в неправильній поведінці під час другої світової

війни.

Заявник звернувся до Комітету дій руху Опору з вимогою

призначити суд честі, який би зробив висновок стосовно його

поведінки під час німецької окупації. 15 грудня 1981 року,

заслухавши його безпосереднього керівника Моріса Сабатьє, який

заявив, що "він бере на себе повну відповідальність за репресії

проти євреїв, що мали місце в його префектурі", суд честі

постановив рішення, яким підтверджував належність заявника до руху

Опору із січня 1943 року, але зробив також висновок, "що саме в

ім'я тих принципів, які він мав захищати, і виходячи з того, що

він не був уповноважений офіційним представником руху Опору

продовжувати виконання своїх службових обов'язків, він повинен був

подати у відставку з посади Генерального секретаря департаменту

Жиронда у липні 1942 року".

8 грудня 1981 року адвокат п. Буланже подав проти заявника

скаргу з учиненням цивільного позову стосовно депортації восьми

осіб, які були заарештовані французькою поліцією у м. Бордо,

інтерновані спочатку в Бордо, а потім у таборі Дрансі, і нарешті

депортовані і знищені в Освенцімі. У цій скарзі заявника

обвинувачували за статтями: злочин проти людства, співучасть у

вбивствах і зловживання владою. У березні-квітні 1982 року адвокат

п. Серж Кларсфелд, який також є головою асоціації "Сини й дочки

депортованих французьких євреїв", подав іще шість скарг з

учиненням цивільного позову стосовно ще сімнадцяти жертв

депортації. За кожною з цих скарг суд м. Бордо оголосив 29 липня

1982 року про початок досудового розслідування.

1. Проведення розслідування

19 січня 1983 року перший суддя-слідчий суду великої

інстанції м. Бордо обвинуватив заявника у злочинах проти людства.

22 лютого 1984 року суддя-слідчий постановив про проведення

історичної експертизи, доручивши її трьом історикам. Експертний

звіт було подано 11 січня 1985 року.

Тим часом 23 травня 1983 року суддя-слідчий заслухав як

свідка Моріса Сабатьє, який на час подій був префектом

департаменту Жиронда. Колишня стаття 681

Кримінально-процесуального кодексу 1) передбачає, що у випадку,

коли службовця обвинувачено у злочині або правопорушенні,

вчиненому під час виконання ним своїх службових обов'язків,

прокурор Республіки повинен спочатку подати до кримінальної палати

Касаційного суду свою заяву із зазначенням судового органу, якому

можна доручити розгляд справи.

--------------- 1) Скасована Законом від 4 січня 1993 року.

Оскільки недотримання цієї формальності має наслідком

імперативне анулювання справи відповідно до статті 171

Кримінально-процесуального кодексу, то Касаційний суд постановою

від 11 лютого 1987 року визнав недійсними всі дії із судового

переслідування і розслідування справи, включаючи обвинувачення

заявника, висунуті після 5 січня 1983 року, через те, що вони не

підлягали компетенції даного суду, і доручив обвинувальній палаті

апеляційного суду м. Бордо продовжити розслідування.

Рішенням від 4 серпня 1987 року обвинувальна палата

постановила про об'єднання семи проваджень, розпочатих за

скаргами, поданими до 5 січня 1983 року, і про продовження

розслідування, призначивши для цього радника обвинувальної палати.

Постановами від 9 листопада і 8 грудня 1987 року обвинувальна

палата зафіксувала подання трьох нових скарг з учиненням

цивільного позову від імені асоціацій і видала наказ долучити їх

до справи. Після вчинення ще двох цивільних позовів у березні 1982

року кримінальна палата Касаційного суду 9 грудня 1987 року видала

постанову про визначення судового органу, а 28 червня 1988 року

обвинувальна палата ухвалила рішення про об'єднання проваджень і

підтвердила слідче доручення радника. 2 лютого 1988 року

обвинувальна палата зафіксувала подання нової скарги з учиненням

цивільного позову, датованої 24 липня 1987 року, і постановила про

її долучення до справи.

Постановою від 5 січня 1988 року обвинувальна палата

відхилила прохання прокуратури про проведення історичної

експертизи.

Відповідно 8 липня і 20 жовтня 1988 року заявника і Моріса

Сабатьє було обвинувачено у злочинах проти людства. Оскільки

останній помер 19 квітня 1989 року, обвинувальна палата припинила

провадження проти нього 6 лютого 1990 року.

У лютому, червні, жовтні і грудні 1988 року нові асоціації

подали скарги з учиненням цивільного позову. Ці скарги були

засвідчені постановами обвинувальної палати у лютому, березні,

квітні і листопаді 1988 року та в січні 1989 року.

Ще одну скаргу з учиненням цивільного позову було подано 18

листопада 1988 року і 3 лютого 1989 року асоціацією "Сини і дочки

депортованих французьких євреїв". Вона стосувалася не лише

заявника і Моріса Сабатьє, а й Жана Леге і Рене Буске, останні

займали високі службові посади, що дорівнювали посаді префекта, в

уряді Віші, і Норбера Тешуейра, що був комісаром з юридичних

питань на той час. Рішенням від 20 грудня 1988 року обвинувальна

палата оголосила прийнятними ці скарги з учиненням цивільного

позову в рамках кримінальної справи, які надійшли до неї

встановленим порядком, і, крім того, постановила про передання їх

Генеральному прокуророві.

На застосування статті 681 Кримінально-процесуального кодексу

цю справу було знову передано для розгляду до кримінальної палати

Касаційного суду, яка постановою від 26 квітня 1989 року знову

визначила обвинувальну палату апеляційного суду м. Бордо для

розслідування нових фактів, але пізніше скаргу було відхилено

через несплату встановленої грошової суми у визначений термін.

Норбер Тешуейр і Жан Леге померли відповідно 4 квітня 1989

року і 3 липня 1989 року, до того, як їм було пред'явлено

обвинувачення, тому провадження стосовно них було припинено.

Заявника допитували чотири рази між 31 травня і 6 жовтня 1989

року. 6 лютого 1990 року обвинувальна палата призначила нового

радника для продовження досудового розслідування.

16 травня 1990 року двадцять нових скарг з учиненням

цивільного позову стосовно фактів депортації, що мали місце в

1943-1944 роках, про які не згадувалося в попередніх скаргах,

подав проти заявника адвокат п. Буланже на доручення багатьох

фізичних осіб. Три з цих цивільних позовів було визнано

прийнятними, їх долучили до справи 3 липня 1990 року. Щодо

сімнадцяти інших скарг, що стосувалися нових фактів, які ставилися

за вину Рене Буске, 19 грудня 1990 року було видано сімнадцять

постанов кримінальної палати Касаційного суду, яка призначила

слідчим органом обвинувальну палату апеляційного суду м. Бордо.

Після повторного подання 19 червня 1991 року і звільнення від

сплати грошової суми ці скарги були долучені до основного

провадження постановами обвинувальної палати м. Бордо від

14 квітня 1992 року.

Тим часом 12 грудня 1990 року і 21 травня 1991 року інша

асоціація виступила цивільною стороною процесу. Цей позов було

проголошено прийнятним постановою від 20 жовтня 1991 року.

19 березня 1992 року Генеральний прокурор висунув сімнадцять

обвинувачень з метою проведення досудового розслідування проти

заявника і проти Рене Буске.

19 квітня 1992 року Рене Буске було обвинувачено в злочинах

проти людства. 8 червня 1993 року його було вбито кількома

пострілами перед будинком, у якому він мешкав, що призвело до

припинення судового переслідування проти нього.

22 червня 1992 року заявника додатково було обвинувачено за

статтями "злочини проти людства" з огляду на факти, викладені у

скаргах від 16 травня 1990 року.

Постановою від 20 жовтня 1992 року обвинувальна палата

заявила про прийнятність скарги з учиненням цивільного позову з

боку ще однієї асоціації. Беручи до уваги, що деякі з юридичних

осіб, які вже раніше подали скарги, додатково включили до них

факти, про які йшлося у постановах від 14 квітня 1992 року,

обвинувальна палата засвідчила подання трьох таких скарг своєю

постановою від 28 червня 1993 року, ще однієї скарги 7 червня 1994

року і двох інших скарг постановою від 20 червня 1995 року.

У період між червнем 1992 року і липнем 1995 року

радник-слідчий заслухав позивачів (близько 33 слухань) і свідків

(приблизно 36 осіб) і відвідав більше тридцяти архівних центрів з

метою зібрати докази.

3 травня 1994 року обвинувальна палата відхилила звернення

прокуратури про вилучення з провадження брошури під назвою

"Службовець під час окупації", у якому in extenso наводився звіт

історичної експертизи, анульований Касаційним судом 11 лютого 1987

року. Цю брошуру опублікував адвокат заявника п. Варо з метою

виправдання свого клієнта перед громадськістю. Цю саму брошуру

було розповсюджено серед парламентаріїв у 1987 році, її було також

пред'явлено під час провадження стосовно наклепу, за скаргою

заявника проти журналу "Нувель Обсерватер".

На цю постанову було подано касаційну скаргу, але заява

прокуратури з вимогою вирішити питання про негайне прийняття її

касації була відхилена головою кримінальної палати Касаційного

суду 10 червня 1994 року.

По закінченні досудового розслідування 28 липня 1995 року

справу було передано Генеральному прокуророві апеляційного суду

м. Бордо, який сформулював своє обвинувачення 19 грудня 1995 року.

У своєму обвинуваченні на 185 сторінках Генеральний прокурор робив

висновок про часткове припинення справи у тій частині, що

стосувалася організації заявником груп для депортації у вересні

1942 року, у листопаді і грудні 1943 року та у травні 1944 року,

про припинення справи проти Рене Буске, про перекваліфікацію

обвинувачень у співучасті у викраденні осіб та в незаконному

позбавленні свободи і про передання до суду присяжних заяв

стосовно формування груп для депортації в липні, серпні і жовтні

1942 року та в січні 1944 року. Прокурор не підтримав

обвинувачення у злочині співучасті у вбивствах.

1 і 5 березня 1996 року ще п'ять асоціацій звернулися з

проханням дозволити їм вчинити цивільний позов, що й було зроблено

у постанові про передання справи на новий розгляд 18 вересня 1996

року.

Під час провадження, що відбувалося в апеляційному суді

м. Бордо за статтями обвинувачення заявника і ще трьох осіб у

злочинах проти людства на підставі скарг з учиненням цивільного

позову, поданих тридцятьма п'ятьма фізичними особами і двадцятьма

асоціаціями, було видано постанову про передання справи до суду

присяжних, винесену обвинувальною палатою 18 вересня 1996 року.

У цій постанові на 169 сторінках ідеться про те, що між

червнем 1942 і серпнем 1944 року 1560 осіб єврейського походження,

у тому числі багато дітей, було поділено на десять груп і

депортовано до табору в Освенцімі, де більшість із них загинула -

або через нелюдське з ними поводження, або через пряме винищення;

перед формуванням деяких груп проводилися масові арешти серед

єврейського населення.

Зокрема, обвинувальна палата з'ясувала, що ці незаконні

арешти й інтернування, які проводилися на вимогу німецьких

властей, за припущенням, здійснювалися за активної участі

заявника, який був на той час Генеральним секретарем префектури

департаменту Жиронда і який, з огляду на широкі повноваження,

надані йому місцевим префектом, мав у своєму підпорядкуванні як

службу префектури, так і служби поліції та жандармерії, а також

керував табором у м. Мериньяк і військовими відділами, такими, як

відділ з єврейських питань. Палата зазначила також, що, за

припущенням, заявник мав чіткі відомості про антиєврейську

політику уряду Віші і що, виконуючи свої службові обов'язки, він

"знав напевне, що арешт, позбавлення свободи і депортація євреїв

на Схід неминуче призведуть їх до смерті..., навіть якщо він міг і

не бути обізнаним з умовами... і технічними засобами, що

застосовувалися до них...".

Обвинувальна палата робила висновок про те, що активна

допомога, яку, за припущенням, абсолютно свідомо надавав заявник

своїми особистими діями стосовно виконання злочинних діянь з боку

німецьких служб безпеки SIPO-SD

(Sicherheitspolizei-Sicherheitsdienst), організації, яку

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі 1 жовтня 1946 року

визнав злочинною, була частиною плану роботи на користь

нацистської Німеччини, країни Осі Рим - Берлін, що практикувала

політику ідеологічної гегемонії. Палата вважала, що заявник не

може звільнитися від відповідальності ні посиланням на інструкції,

видані 8 січня 1942 року французькими властями в Лондоні 2), ні на

примус або на пункт закону чи на наказ свого безпосереднього

керівника, ні на відповідальність своїх підлеглих. Крім того, вона

вважала, що факт належності до руху Опору, на який посилається

заявник, не дозволяє виключити його допомоги діям, які нацисти

проводили проти євреїв.

--------------- 2) Звернення підполковника Тісьє, розповсюджене службою

Бі-Бі-Сі 8 січня 1942 року, у якому він закликав французьких

службовців залишатися на своїх посадах, виконувати ту роботу, якої

від них вимагають, і вдаватися до саботажу лише в тому випадку,

коли ця робота суперечить інтересам нації, і тоді, коли цей

саботаж може проводитися без ризику. Службовцям було також

рекомендовано діяти самостійно і не довірятися навіть найкращим

друзям.

Виходячи з цього обвинувальна палата висловилася про

обвинувачення заявника у співучасті в арештах, у незаконному

позбавленні свободи, у вбивствах і спробах убивства, що мають

характер злочинів проти людства, у чотирьох облавах і восьми

незаконних висланнях людей і передала його справу на розгляд до

суду присяжних департаменту Жиронда.

Заявник подав касаційну скаргу проти цієї постанови. Він

вимагав, зокрема, визнання провадження недійсним, посилаючись на

його несправедливий характер, особливо через надмірну тривалість,

яка призвела до того, що всі документи і свідки захисту зникли.

Він також дорікав обвинувальній палаті за те, що вона скерувала

його до суду присяжних за співучасть у злочинах проти людства,

тоді як особиста співучасть у таких злочинах, у яких, як правило,

обвинувачуються установи або організації, передбачає, на його

думку, підтримку співучасником гегемоністської і расистської

ідеології злочинної установи. Однак, він наполягав на тому, що

ніколи не належав до нацистських організацій, засуджених

Нюрнберзьким трибуналом, і що дії, у яких його обвинувачують, він

провадив у рамках своєї посади Генерального секретаря префектури

департаменту Жиронда, створеної урядом Віші, який, на його думку,

не сповідував гегемоністської ідеології, спрямованої на расове

винищення. Він вважав, що з точки зору Нюрнберзького права, що

становить базу судового переслідування, Німецька держава і

нацистські організації мають розглядатися як інституції, що

відрізняються від уряду Віші, який не можна заднім числом

обвинувачувати у злочинах проти людства; таким чином, він вважав,

що ще менше можна обвинувачувати у цих злочинах осіб, які

виконували суто адміністративні функції в цьому уряді. Крім того,

він заявляв, що, всупереч твердженням обвинувальної палати, його

належність до руху Опору була достатньою для того, щоб виключити

його участь у проведенні узгодженого плану.

23 січня 1997 року кримінальна палата Касаційного суду

відхилила апеляцію. Ствердивши, що оскарження несправедливого

характеру провадження здійснювалося перед нею вперше, вона визнала

його неприйнятним. Крім того, вона заявила, "що заявник не може

критикувати мотиви постанови, якою судді відхилили посилання на

порушення пункту 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини

( 995_004 ), оскільки надмірна тривалість кримінального

провадження не позначається на його законності". Крім того,

Касаційний суд вважав, що аргументи обвинувальної палати повно й

несуперечливо характеризували співучасть в арештах, у незаконному

позбавленні свободи, у вбивствах або спробах убивства, що

становлять злочини проти людства. Він нагадав, що обвинувальна

палата є найвищим органом, який оцінює, чи наявні факти мають

ознаки правопорушення, і що роль Касаційного суду обмежується лише

"перевіркою, після встановлення таких фактів, того, чи їхня

кваліфікація виправдовує звернення до судового органу". Суд дійшов

висновку, що ця справа відповідає зазначеним вимогам і що "таким

чином, докази, зокрема посилання на останній параграф статті 6

Статуту міжнародного військового трибуналу, який не вимагає, щоб

особа, винна у злочинах проти людства, приєдналася до політики

ідеологічної гегемонії головних її авторів або щоб вона належала

до однієї з організацій, що їх Нюрнберзький трибунал визнав

злочинними, слід відхилити".

В обвинуваченні від 25 липня 1997 року Генеральний прокурор

висунув вимогу про встановлення судового контролю над заявником.

Постановою від 7 серпня 1997 року обвинувальна палата

встановила судовий контроль над заявником, з деякими

зобов'язаннями. 18 листопада 1997 року кримінальна палата

Касаційного суду констатувала відмову заявника від касаційної

скарги на це рішення.

2. Судове провадження

7 жовтня 1997 року заявника було поміщено до слідчого

ізолятора м. Бордо на виконання рішення про затримання, включеного

до постанови обвинувальної палати про затримання.

Розгляд справи судом присяжних розпочався 8 жовтня 1997 року.

Адвокат заявника одразу ж висунув вимогу про звільнення свого

клієнта, посилаючись на його похилий вік (87 років) і поганий стан

здоров'я внаслідок потрійного шунтування коронарних судин,

проведеного в 1996 році. Суд постановив провести медичну

експертизу, результати якої було подано 9 жовтня 1997 року. За

цією експертизою стан заявника вважався сумісним з тюремним

ув'язненням, але за умови тримання його в спеціалізованому

кардіологічному відділенні. Того самого вечора заявника було

госпіталізовано на ніч.

Постановою від 10 жовтня 1997 року виходячи з результатів

експертизи суд присяжних постановив про звільнення заявника. Це

звільнення викликало протести з боку позивачів, деякі з них

погрожували вийти з процесу, а протести мали широкий розголос у

пресі. Прокуратура подала касаційну скаргу на постанову про

звільнення заявника.

Процес, розрахований спочатку на два з половиною місяці,

тривав близько шести місяців (з 8 жовтня 1997 року по 2 квітня

1998 року). Судові дебати часто припинялися, в основному через

стан здоров'я заявника. Під час судового провадження, матеріали

якого містили 3000 каталогових найменувань, на обговорення було

винесено 6300 документів. Слухання тривали 94 дні, було заслухано

85 свідків, обвинувальна промова тривала 12 годин, виступи

цивільних позивачів зайняли 40 годин, а виступи сторони захисту -

20 годин. Судова нарада тривала 19 годин.

На судовому засіданні 9 жовтня 1997 року, тобто наступного

дня після початку провадження, адвокат заявника подав зауваження,

за якими процес вважався несумісним з вимогами справедливого

судового розгляду, зокрема через неможливість заслухати свідків,

що пояснювалося надмірною тривалістю провадження; він закликав

визнати позови недійсними й оголосити припинення справи.

Представник прокуратури, протестуючи проти вимоги припинення

провадження, розповів, зокрема, про роботу, проведену останніми

суддями-слідчими: 164 відрядження до архівних центрів, розглянуто

і проаналізовано 6354 документи, заслухано 95 свідків, проведено

85 слухань цивільних позивачів.

Постановою від 15 жовтня 1997 року суд присяжних відхилив

прохання про припинення судового переслідування проти заявника з

таких причин:

"Оскільки слід погодитися з тим, що багато свідків захисту на

сьогоднішній день уже померли або не можуть з'явитися до суду,

однак можна сказати те саме про свідків обвинувачення, тобто за

цим пунктом, як і взагалі у цій справі, обидві сторони перебувають

в однакових умовах;

Оскільки надзвичайна тривалість провадження, у результаті

якого Моріс Папон постав перед судом присяжних департаменту

Жиронда, не є все ж таки надмірною, з огляду на складність цієї

справи, яку можна пояснити, головним чином, давністю фактів, що

ставляться за вину заявникові, їхньою чисельністю, розтягнутістю в

часі їхнього розкриття, розкиданістю по країні, а також похилим

віком свідків, необхідністю для суддів-слідчих провести велику

кількість розслідувань, що, виходячи з самої природи фактів, вони

часто були змушені робити особисто; беручи до уваги, що до

зазначених труднощів долучилися ще й розкиданість джерел

документальної інформації і перепони, що іноді виникали при

спробах ознайомитися з нею;

Оскільки всупереч твердженням заявника провадження, доручене

судові присяжних департаменту Жиронда, стосується не держави або

її адміністративного органу, а окремої особи, яка користується з

презумпції невинуватості - цей принцип має конституційне значення

і судді не можуть піддаватися емоціям, які заполонили пресу і на

які посилається захист, - ця особа обвинувачується в діях, які

вона вчинила особисто і які, за формулюванням постанови про

притягнення до суду, мають ознаки злочинів "співучасті у злочинах

проти людства";

Відповідаючи, нарешті, на аргументи, що їх висувають

захисники Моріса Папона, за якими постанова, винесена 23 січня

1997 року кримінальною палатою Касаційного суду, "повністю

суперечить не лише статті 6 Нюрнберзького статуту..., а й статті

123-1 Кримінально-процесуального кодексу", слід підкреслити, що до

компетенції суду присяжних не входить оцінка відповідності рішення

вищого суду до норм застосованого права".

Від 23 до 31 жовтня 1997 року судовий розгляд було

призупинено через те, що заявника було госпіталізовано з діагнозом

"інфекційний бронхіт".

Додатковою постановою від 3 листопада 1997 року (не

опублікованою) суд присяжних відхилив прохання заявника взяти до

уваги, що один американський історик, спеціаліст з вивчення уряду

Віші, у своєму свідченні від 31 жовтня виклав історичні й

політичні міркування, які не мали безпосереднього зв'язку з

фактами обвинувачення. Заявник вважав, що це було порушенням

принципу усного проведення дебатів у суді присяжних, оскільки цей

"свідок" насправді не був таким, адже він не був свідком жодної з

дій, у яких обвинувачували заявника.

14 листопада адвокат заявника попросив долучити до розгляду

листування між німецькими окупаційними властями і префектурою у

1942-1944 роках.

Від 17 листопада до 4 грудня 1997 року слухання справи знову

було призупинено через поганий стан здоров'я заявника,

підтверджений медичною експертизою.

Коли 5 грудня 1997 року слухання було продовжено, адвокат

заявника подав свої висновки, вимагаючи додаткової інформації для

того, щоб представити під час судових дебатів повністю весь архів

поліційного інтенданта, що зберігався в архіві департаменту

Жиронда, замість часткового і вибіркового його представлення, яке

не дозволяло правильно оцінити реальні повноваження різних

службовців префектури в 1942-1944 роках. Постановою від 11 грудня

1997 року суд присяжних вирішив відкласти розгляд цього прохання.

Від 23 грудня 1997 року до 5 січня 1998 року слухання справи

було призупинено.

7 січня 1998 року голова суду дозволив показати два

аудіовізуальні свідчення, записані у 1987 року в Ліоні з приводу

судового процесу над Клаусом Барб'є, а саме - свідчення

письменника Андре Фросара стосовно умов тримання в тюрмі Монлюк у

Ліоні і свідчення Іва Жуфа, колишнього президента Ліги прав

людини, про умови тримання у таборі Дрансі, поблизу Парижа.

Під час слухання 26 січня 1998 року, на якому, зокрема,

розглядалося питання про формування групи, депортованої 25

листопада 1943 року, за згодою голови суду заявник був допитаний

прокуратурою стосовно фактів, що передували цій депортації,

зокрема стосовно формування групи, депортованої 2 лютого 1943

року, про що йшлося в ухвалі про передання до суду, але це не

увійшло до матеріалів судового слухання. Адвокат заявника негайно

висловив протест, вимагаючи, щоб суд присяжних відреагував на

нього.

28 січня 1998 року п. Арно Кларсфелд, один з адвокатів

позивачів, опублікував у пресі комюніке, вказуючи на далекі

родинні зв'язки між головою суду присяжних департаменту Жиронда і

деякими особами, у депортації яких обвинувачували заявника. Він

дорікав голові суду за те, що той не визнав публічно, що мати і

дві сестри його тітки з боку дружини були у групі, депортованій у

грудні 1943 року.

Однак, ні з боку позивачів, ні з боку захисту не було подано

жодного прохання про відведення голови суду, адже

Кримінально-процесуальний кодекс передбачає таку можливість лише у

випадку, коли суддя має родинні зв'язки по крові або через

одруження, включаючи двоюрідних братів чи сестер, що не

відповідало цьому конкретному випадку. Голова суду присяжних

заявив, що він навіть не пам'ятає імені дружини свого дядька, який

помер, коли він був ще дитиною. Він не вважав за доцільне самому

відвести свою кандидатуру.

2 лютого 1998 року суд присяжних офіційно підтвердив

заявникові, що прокурор, з дозволу голови суду, допитував його 26

січня стосовно фактів, які передували депортації групи 25

листопада 1943 року і які обвинувальною палатою були визнані як

обвинувальний доказ; зокрема, він ставив запитання стосовно

організації групи, депортованої 2 лютого 1943 року, питання про

яку не було включено до розгляду судом присяжних.

Іншою додатковою постановою (не опублікованою) того самого

дня суд відмовився задовольнити прохання деяких позивачів узяти до

уваги той факт, що поставлені запитання мають прямий зв'язок із

фактами, які розглядає суд присяжних і які стосуються повноважень

заявника. Суд зазначив, що він не міг, "не передбачаючи наперед,

яким буде рішення по суті справи - а це було б порушенням положень

статті 316 Кримінально-процесуального кодексу, - висловлюватись

про можливість існування прямого зв'язку між цими фактами і

фактами, наведеними в рішенні про притягнення до суду, які

стосуються повноважень Моріса Папона".

Додатковою постановою від 5 березня 1998 року (не

опублікованою) суд присяжних відхилив прохання заявника від 5

грудня 1997 року про розгляд додаткової інформації, а саме - про

пред'явлення до судового розгляду повного архіву інтенданта

поліції, мотивуючи це тим, що, з огляду на результати розгляду

справи в суді, захід, якого домагається заявник, не видається

необхідним для розкриття правди.

Того самого дня адвокат заявника попросив, щоб до справи було

долучено кримінальну скаргу, яку він подав проти адвоката Сержа

Кларсфелда, голови однієї з асоціацій-позивачів, на підставі

статті 434-16 Кримінального кодексу, яка забороняє, до винесення

остаточного судового рішення, публікацію коментарів, що можуть

мати на меті вплинути на рішення судових органів. Він ставив за

вину п. Кларсфелду зміст багатьох інтерв'ю стосовно родинних

зв'язків між головою суду присяжних, якому п. Кларсфелд дорікав за

прихильність до обвинувачуваного, та між деякими потерпілими; він

критикував той факт, що прокуратура розпочала лише дисциплінарне

провадження проти сина адвоката Кларсфелда, який зробив це

викриття в січні 1988 року.

Від 25 до 30 березня 1998 року судовий розгляд було

призупинено через смерть дружини заявника.

Іншою додатковою постановою (не опублікованою) від 1 квітня

1998 року суд присяжних відхилив прохання заявника поставити

запитання про те, чи було йому відомо про якийсь узгоджений план

винищення євреїв нацистами і про його бажання брати в цьому

участь, мотивуючи це тим, що це запитання вже було включено до

запитань стосовно його вини у співучасті в злочинах проти людства.

Суд відмовився також поставити додаткове запитання, щоб

з'ясувати, чи змінилася б процедура винищення євреїв у м. Бордо,

якби заявник подав у відставку, звузивши таким чином свої

можливості діяльності як члена руху Опору. Суд мотивував свою

відмову тим, що з інтересів слідства не випливає необхідність

поставити запитання стосовно його відставки.

2 квітня 1998 року рішенням на 123 сторінках, після

обговорення, яке тривало 19 годин, суд присяжних, відповівши на

768 запитань, визнав заявника винним у співучасті в незаконних

арештах, у незаконному позбавленні волі євреїв, депортованих у

липні, серпні, жовтні 1942 та в січні 1944 року, підтвердивши, що

ці злочини мають ознаки злочинів проти людства. Його було

виправдано щодо обвинувачень у співучасті у вбивстві та у спробах

співучасті у вбивстві.

Заявника було засуджено на десять років тюремного ув'язнення

з позбавленням громадянських, політичних і сімейних прав.

Постановою (не опублікованою) від 3 квітня 1988 року суд присяжних

виніс рішення про відшкодування збитків позивачам.

3. Касаційне провадження

3 квітня 1998 року заявник подав касаційну скаргу проти

обвинувального вироку, а 14 грудня 1998 року - детальне письмове

пояснення з десяти пунктів, шість з яких стосувалися статті 6

Конвенції ( 995_004 ): - у першому пункті, посилаючись на пункти 1 і 3 (d)

Конвенції ( 995_004 ), заявник стверджував, що в додатковій

постанові від 15 жовтня 1997 року суд присяжних порушив принцип

усного проведення дебатів, відмовившись перервати судовий розгляд,

тим самим, через свою постанову про відхилення його скарги,

передбачивши, якими будуть результати дебатів. Він скаржився на

неможливість забезпечити справедливий судовий процес над людиною

через 56 років після подій, на незастосування строку давності до

злочинів проти людства, що не сумісно зі справедливим судовим

розглядом, а також на відмову розглянути суб'єктивний бік поняття

"співучасть". Адже встановлення наявності спеціального умислу

визнається необхідним, коли йдеться про головного виконавця

злочину, але ця дія не розповсюджується на його співучасника; - у четвертому пункті, посилаючись, зокрема, на пункт 3 (a) і

(b) статті 6 Конвенції ( 995_004 ), він стверджував про

несправедливий характер провадження і про порушення прав захисту,

пов'язане з рішенням від 2 лютого 1998 року, про дозвіл на

проведення його допиту прокуратурою стосовно фактів, які не

увійшли до обвинувального акта (а саме - про організацію

депортації в лютому 1943 року), і на підставі доказів, з якими він

не був ознайомлений; - у п'ятому пункті, посилаючись на статтю 6 Конвенції

( 995_004 ), він скаржився на те, що відхиливши додатковою

постановою від 5 травня 1998 року його прохання включити до

судового розгляду повний склад архіву інтенданта поліції, суд

присяжних порушив принцип рівноправності сторін; - у шостому пункті, посилаючись на пункт 1 статті 6

Конвенції ( 995_004 ), він викривав чинення тиску на суд і

присяжних та їх залякування з боку адвоката одного з позивачів,

зокрема шляхом передання у пресу повідомлення про далекі родинні

зв'язки між головою суду і деякими потерпілими; - у дев'ятому пункті він викривав суперечливість і

недостатність умотивованості обвинувального вироку, що, на його

думку, пояснюється відмовою суду присяжних у додатковій постанові

від 1 квітня 1998 року поставити додаткове запитання щодо його

обізнаності з узгодженим планом переслідування і винищення євреїв.

Крім того, у третьому пункті касаційної скарги заявник

стверджував, що демонстрація запису свідчень Андре Фросара та Іва

Жуфа на процесі Клауса Барб'є в Ліоні суперечить статтям 310 і 379

Кримінально-процесуального кодексу, оскільки така демонстрація

залежить від дозволу на це голови суду великої інстанції, вона

також суперечить законові від 11 липня 1985 року про створення

судового аудіовізуального архіву.

Телеграмою від 8 вересня 1999 року Генеральний прокурор

Касаційного суду попросив повідомити заявника про необхідність

з'явитися до місця ув'язнення до початку слухання його справи в

Касаційному суді, призначеного на 21 жовтня 1999 року. Це

повідомлення було зроблено 16 вересня 1999 року.

17 вересня 1999 року заявник подав заяву до обвинувальної

палати м. Бордо з проханням звільнити його від необхідності

з'явитися до місця ув'язнення, від якої він відмовився 27 вересня

1999 року, подавши нову заяву до суду присяжних. 4 жовтня 1999

року суд присяжних виніс постанову про непідвідомчість, на яку

було подано скаргу. Того самого дня заявник подав нове прохання до

обвинувальної палати про звільнення його від необхідності

з'явитися до місця ув'язнення. Він посилався на статтю 6

Конвенції ( 995_004 ), на свій вік (89 років) і на стан свого

здоров'я.

Постановою від 12 жовтня 1999 року обвинувальна палата

відповіла передусім на прохання заявника визнати, що статтю 583

Кримінально-процесуального кодексу слід вважати недійсною на

підставі пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ):

"Оскільки, незважаючи на те, що положення Конвенції

( 995_004 ) ... включені у правову систему Франції, на

застосування статті 55 Конституції і що судді мають компетенцію у

кожному конкретному випадку перевірити відповідність певного

законодавчого положення до положень Конвенції, потрібно ще

переконатися, чи це положення є правовою підставою їхнього

провадження;

Оскільки у цій справі стаття 583 Кримінально-процесуального

кодексу надає відповідну компетенцію обвинувальній палаті лише для

розгляду конкретного питання судового розгляду, а саме: звернень

про звільнення від необхідності перебувати в місці ув'язнення під

час розгляду справи;

Оскільки виключно Касаційний суд має повноваження визначати,

чи можна погодитися на відсутність у місці ув'язнення під час

розгляду справи, і тільки він один має право вирішувати, якими

можуть бути наслідки такої відсутності; саме Касаційний суд

повинен вирішувати у кожній конкретній справі долю заяв, які

містять прохання не застосовувати до цієї справи статтю 583, а

також вирішувати, у разі задоволення такого прохання, чи можна не

відмовляти заявникові у праві на оскарження".

У свою чергу, обвинувальна палата відхилила прохання про

звільнення від необхідності з'явитися до місця ув'язнення,

заявивши, що, з огляду на призначений строк ув'язнення, не існує

достатніх гарантій того, що заявник з'явиться до суду, що подана

ним медична довідка не свідчить про серйозне погіршення стану його

здоров'я порівняно з тим, який встановила експертиза, проведена в

жовтні 1997 року, що цей стан не видається несумісним з утриманням

у місці ув'язнення за умови його госпіталізації, організація якої

залежить від тюремної адміністрації.

Заявник не з'явився до місця ув'язнення і виїхав із Франції,

знайшовши притулок у Швейцарії. Однак, швейцарські органи влади

наказали йому залишити їхню територію, призначивши дату, не

зазначену у справі. Постановою від 21 жовтня 1999 року, після

відкритого судового засідання, на якому адвокати заявника подали

свої зауваження стосовно обговорюваних касаційних доказів,

кримінальна палата Касаційного суду позбавила заявника права на

апеляцію проти рішення суду присяжних від 2 квітня 1998 року на

підставі статті 583 Кримінально-процесуального кодексу, мотивуючи

це тим, що "заявник, засуджений до позбавлення волі на строк

більше одного року, не з'явився до місця ув'язнення і не отримав

дозволу на звільнення від цього обов'язку".

Двома постановами від 20 грудня 2000 року Касаційний суд

відхилив подані заявником апеляції проти рішень суду присяжних та

обвинувальної палати від 4 і 12 жовтня 1999 року стосовно дозволу

не з'являтися до місця ув'язнення, мотивуючи це тим, що вони були

безпідставними, оскільки за цей час заявника було позбавлено права

подавати касаційні скарги проти обвинувального вироку, винесеного

судом присяжних.

B. Відповідне національне право

Необхідність з'явитися в місце ув'язнення

Стосовно необхідності перебувати в місці ув'язнення до

початку розгляду справи за касаційною скаргою у тогочасних

відповідних положеннях Кримінально-процесуального кодексу було

сказано:

Стаття 583 (у редакції Закону N 99-515 від 23 червня 1999

року)

"Визнаються позбавленими права на апеляцію засуджені до

покарання, що включає позбавлення волі на строк понад один рік,

які не перебувають у місці ув'язнення або які не отримали від

судового органу, що виніс цей вирок, дозволу про звільнення від

необхідності перебувати в місці ув'язнення, із внесенням або без

внесення застави.

Акт про їхнє взяття під варту або арешт подається до

Касаційного суду не пізніше того часу, коли справу призначено до

слухання.

Для того, щоб апеляція була прийнятною, заявникові потрібно

документально підтвердити, що він з'явився до слідчого ізолятора

або місця, де засідає Касаційний суд, або того місця, де було

винесено вирок; головний наглядач цього слідчого ізолятора приймає

його за наказом Генерального прокурора Касаційного суду або

головного прокурора судового органу, який виніс вирок".

Статтю 583 було скасовано Законом від 15 червня 2000 року з

метою "посилення захисту презумпції невинуватості і прав

потерпілих осіб". Цей самий Закон встановив подвійний рівень

судочинства в галузі кримінального права, передбачивши можливість

подавати апеляцію на рішення судів присяжних.

Національні засоби правового захисту стосовно тривалості

провадження

Стаття L.781-1 Кодексу з організації судочинства

"Держава зобов'язана відшкодувати шкоду, спричинену

незадовільним функціонуванням органів правосуддя. Ця

відповідальність покладається на неї лише у випадку тяжкої помилки

або відмови у правосудді".

Рішенням від 5 листопада 1997 року суд великої інстанції

Парижа (справа "Готьє проти представника Державної Скарбниці в

судових процесах" постановив про сплату 50000 франків одному

працівникові при розгляді спірної прюдомальної справи на

відшкодування моральної шкоди. Цей працівник отримав з канцелярії

апеляційного суду м. Екс-ан-Прованса повідомлення з інформацією

про те, що його апеляцію можна буде розглянути лише через сорок

місяців після розгляду справи в суді, з таким поясненням:

"Беручи до уваги, що під відмовою у правосудді слід розуміти

не лише відмову відповісти на апеляцію або небажання виносити

вирок у справах, прийнятих до розгляду, а й, у ширшому розумінні,

будь-яке ухилення держави від виконання її обов'язку правового

захисту особи, що включає право кожної особи, справа якої

розглядається в суді, отримувати рішення стосовно її заяв упродовж

розумного строку;

Беручи до уваги, що положення статті 6 Конвенції про захист

прав людини та основних свобод ( 995_004 ) зобов'язують

національні судові органи вирішувати справи упродовж розумного

строку;

<...>"

Це рішення, оскаржене представником держави, було в основному

підтверджене постановою Паризького апеляційного суду від 20 січня

1999 року, який все ж таки зменшив до 20000 франків визначену

суму. Оскільки проти цього рішення не було подано жодної апеляції,

воно остаточно набрало чинності 20 березня 1999 року.

Це принципове рішення привернуло дуже велику увагу

національних судових органів. Так, Паризький суд великої інстанції

підтвердив такі рішення 9 червня і 22 вересня 1999 року, а

апеляційні суди міст Екс-ан-Прованса та Ліона винесли подібні

рішення 14 червня і 27 жовтня 1999 року. З цього приводу можна

було б навести ще багато інших подібних пізніших рішень. Паризький

апеляційний суд підтвердив свою позицію у цьому питанні в рішенні

від 10 листопада 1999 року.

Пізніші рішення судів першої інстанції не викликали подання

апеляцій представником держави (Паризький суд великої інстанції,

14 червня 1999 року, справа Кремпфа, і 22 вересня 1999 року,

справа Ле Грі де ля Саля).

ОСКАРЖЕННЯ

1. Заявник вважає, що рішення Касаційного суду про відхилення

його апеляції на застосування статті 583

Кримінально-процесуального кодексу після того, як його прохання

про дозвіл не з'являтися до місця ув'язнення було відхилено

обвинувальною палатою, порушує пункт 1 статті 6 Конвенції

( 995_004 ). Посилаючись на рішення у справі "Кальфауї проти

Франції" від 14 грудня 1999 року (N 34791/97, буде надруковано у

CEDH 1999-IX), він скаржиться на порушення його права звернення до

суду.

2. Він вважає, що ця неправомірна перепона щодо його права

звернення до Касаційного суду призвела до порушення пункту 1

статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 995_004 ). Він заявляє, що

його позбавили права на подвійний рівень судочинства, оскільки

касаційна скарга є єдиною можливістю апеляції проти рішення суду

присяжних. З цього приводу він скаржиться на те, що французьке

право не передбачає можливості апеляції проти рішень суду

присяжних.

3. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ),

заявник скаржиться, що його справу не було розглянуто впродовж

розумного строку, передбаченого практикою Європейського суду. На

його думку, провадження тривало вісімнадцять років: вихідним

пунктом він вважає 8 грудня 1981 року, дату подання перших скарг з

учиненням цивільного позову, а закінченням - 21 жовтня 1999 року,

дату рішення Касаційного суду, який відхилив його апеляцію. У

своїх зауваженнях у відповідь він висловлює думку, що провадження

закінчилося 20 грудня 2000 року, тобто в день винесення двох

рішень Касаційного суду стосовно процедури дозволу звільнення від

обов'язку з'явитися до місця ув'язнення.

4. Посилаючись на пункт 1 статті 6 ( 995_004 ) і на принцип

рівноправності сторін, він скаржиться на рішення від 5 січня 1988

року, яким обвинувальна палата відхилила звернення прокуратури про

дозвіл на проведення нової історичної експертизи. Він вважає, що

це позбавило його можливості виступати на рівних умовах зі

сторонами-позивачами, висвітливши під іншим кутом зору історичні й

політичні обставини того часу.

5. Повертаючись до оскарження, яке він висував по суті на

підтримку своєї апеляції проти рішення обвинувальної палати від 18

вересня 1996 року (відхиленого кримінальною палатою Касаційного

суду 23 січня 1997 року), він посилається на порушення пункту 1

статті 7 Конвенції ( 995_004 ). Він вважає, що рішення

кримінальної палати Касаційного суду від 23 січня 1997 року

призвело до непередбаченого перегляду судової практики, на

порушення принципу незворотності застосування кримінального

закону. Він стверджує, що через екстенсивне тлумачення статті 6

Нюрнберзького статуту суд вилучив один зі складових елементів

правопорушення злочину проти людства, сформульованого на самому

початку, а саме - бажання співучасника такого злочину стати

провідником тоталітарної політики нацизму.

6. На підставі пункту 3 (d) статті 6 Конвенції ( 995_004 )

він скаржиться на нерозумно довгий строк судового провадження, що

не дало йому змоги викликати в суд свідків захисту, які пішли із

життя або були неспроможні свідчити через 56 років після подій.

7. Він вважає, крім того, що принцип рівноправності сторін,

передбачений пунктом 1 статті 6 ( 995_004 ), порушувався під час

усього процесу і, зокрема, тоді, коли сторони-позивачі отримали

дозвіл на демонстрацію аудіовізуальних свідчень, записаних на

процесі Барб'є в 1987 році, стосовно яких він не мав можливості

проводити перехресний допит.

8. Посилаючись на пункти 3 (a) і (b) Конвенції ( 995_004 ),

він скаржиться на те, що під час слухання 26 січня 1998 року

голова суду дозволив прокуратурі ставити запитання про організацію

депортації 2 лютого 1943 року, яка не розглядалася судом

присяжних, спираючись при цьому на речові докази, про які його не

було попередньо повідомлено. Таким чином, він вважає, що він не

мав можливості для підготовки свого захисту.

9. На підставі пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) він

вважає, що принцип презумпції невинуватості було порушено,

оскільки засоби масової інформації підхопили обвинувачення його з

боку позивачів та їхніх адвокатів, опублікувавши перед самим

початком судового розгляду тексти, які заздалегідь представляли

його винним, і, крім того, подавши в урізаному вигляді і вибірково

деякі матеріали справи. Заявник вважає, що ці публікації могли

призвести до упередженості стосовно нього громадської думки ще до

того, як було призначено присяжних. Він дорікає також позивачам за

те, що вони організували поруч із Палацом правосуддя м. Бордо

виставку, провели дебати про "часи облав" та організовували

недружні маніфестації перед Палацом правосуддя під час усього

судового процесу. Він вважає, що така упередженість проти нього

була результатом "обробки громадської думки з боку засобів масової

інформації" протягом більш як п'ятнадцяти років і що

відповідальність за цей строк лежить на державі.

10. Крім того, він вважає, що тиск з боку засобів масової

інформації чинився для того, щоб вплинути на незалежність і

неупередженість суду, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

( 995_690 ). Так, він підкреслює, що внаслідок опублікування

адвокатом одного з позивачів повідомлення про наявність родинного

зв'язку між головою суду присяжних і деякими особами, у депортації

яких він обвинувачувався, ці позивачі в засобах масової інформації

неодноразово піддавали сумніву безсторонність голови суду,

примусивши останнього виявити більше суворості до нього під час

судового розгляду.

11. Він вважає, що відповіді, які суд присяжних дав на 768

запитань, були суперечливими. Він нагадує, що в додатковій

постанові від 1 квітня 1998 року суд присяжних висловив думку, що

запитання стосовно його обізнаності з узгодженим планом винищення

євреїв і його бажання брати в ньому участь уже були включені до

запитань стосовно співучасті у злочинах проти людства. Він вважає,

що відповівши "так" на запитання стосовно його винуватості у

співучасті в арештах і незаконному позбавленні волі і "ні" на

запитання стосовно його винуватості у співучасті у вбивстві, суд

присяжних постановив суперечливе рішення: на його думку, суд не

міг одночасно стверджувати, що він бажав арешту і позбавлення волі

потерпілих у рамках узгодженого плану переслідування і винищення

євреїв, з яким він був обізнаний, але що він не хотів їхньої

смерті за тим самим планом. Крім того, він скаржиться на те, що

вмотивування рішення є недостатнім з огляду на вимоги пункту 1

статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

ЩОДО ПРАВА

1. Заявник скаржиться на те, що його позбавили права на

касацію на підставі статті 583 Кримінально-процесуального кодексу.

Він вбачає у цьому неправомірне порушення його права на судовий

розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), у

якому сказано: "Кожен при... встановленні обгрунтованості будь-якого

кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право

на... розгляд упродовж розумного строку... судом".

Уряд заявляє, що ця справа відрізняється від справи "Кальфауї

проти Франції" у тому, що Кальфауї за правопорушення судив

апеляційний суд, тоді як заявник засуджений за злочин судом

присяжних. Тим часом на період подій суд присяжних не мав

можливості видати наказ про арешт обвинуваченого, який приходив на

засідання вільно, і процедура ув'язнення була єдиною можливістю

упевнитися в його обов'язковій присутності.

Уряд підкреслює також надзвичайну серйозність дій, за які

заявника було засуджено, дій, які становили загрозу для основних

цінностей людства. За таких обставин Уряд дійшов висновку, що

рішення про відхилення апеляції заявника через його неявку до

місця ув'язнення до початку розгляду справи не було

диспропорційним і що, таким чином, це не було надмірним посяганням

на його право звернутися до Касаційного суду.

Заявник відповів на це, що аргумент, за яким рішення у справі

Кальфауї не можна перенести на розгляд кримінальної справи, був

відхилений самим Судом у рішенні у справі "Кромбах проти Франції"

від 13 лютого 2001 року (N 29731/96, буде опубліковано у CEDH

2001), де Суд чітко визначив, що принцип рішення у справі Кальфауї

можна застосовувати без розрізнення до злочинів і до

правопорушень. Стосовно необхідності виконання постанови суду

присяжних за відсутності постанови про арешт заявник відповів, що

таке пояснення повністю суперечить принциповій позиції рішення у

згаданій вище справі Кальфауї, згідно з яким необхідність

з'являтися до місця ув'язнення під загрозою анулювання права на

позов становить надмірну перепону для права звернення до суду.

Крім того, органи державної влади мають можливість вживати

усі звичайні заходи для того, щоб забезпечити виконання рішення

після відхилення касаційного позову. До того ж, як підкреслює

заявник, він був останнім, до кого було застосовано правило

необхідності з'являтися до місця ув'язнення, нібито його справа

мала стати "останнім прикладом". Нарешті, підкреслює він, Суд у

зазначеному рішенні у справі Кальфауї наголосив, що його рішення

пов'язане з презумпцією невинуватості і що він абсолютно не брав

до уваги дії, у яких останній обвинувачувався.

Розглянувши всі аргументи сторін, Суд дійшов висновку, що цей

пункт оскарження ставить серйозні правової питання теоретичного і

практичного характеру, які не можна вирішити на цій стадії

розгляду апеляції і які вимагають розгляду по суті; це означає, що

не можна заявити, начебто цей пункт оскарження був безумовно

безпідставним, у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції

( 995_004 ). Не було виявлено жодного аргументу для його

неприйнятності.

2. Заявник скаржиться на те, що через відхилення його

апеляції йому відмовили у праві передати на розгляд вищої

інстанції твердження про його вину і винесений йому обвинувальний

вирок. Він посилається на статтю 2 Протоколу N 7 до Конвенції

( 995_004 ), у якій сказано: "1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального

правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту

визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього

права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене,

регулюється законом. 2. Із цього права можуть робитися винятки для незначних

правопорушень, як це передбачено законом, або в разі, коли

відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли

її було визнано винною і засуджено після оскарження

виправдувального вироку".

Насамперед Уряд стверджує, що заявник не вичерпав усіх

національних засобів правового захисту стосовно цього пункту

оскарження, оскільки він жодного разу не посилався на нього у

своїй касаційній скарзі, і що, таким чином, він не надав

можливості Касаційному суду висловитися щодо можливої несумісності

статті 583 Кримінально-процесуального кодексу зі статтею 2

Протоколу N 7 ( 995_004 ).

Крім того, Уряд вважає, що цей пункт оскарження є

необгрунтованим. Цитуючи пояснювальну заяву, яку зробила Франція

при здачі на зберігання ратифікаційної грамоти щодо Протоколу,

Уряд нагадує, що Суд неодноразово мав нагоду переконатися, що

французька судова система, чинна на момент подій, відповідала

згаданій статті 2 ( 995_004 ). Уряд повторив аргументи стосовно

права звернення до суду, нагадавши, що, як вважає Суд, держави

користуються у цих питаннях значною свободою розсуду. З цього він

зробив висновок, що право заявника звертатися до суду вищої

інстанції не було безпідставно порушене.

Нарешті, підкреслює Уряд, навіть припустивши, що Суд

ствердить порушення права заявника на звернення до судового

органу, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), таке

твердження не означатиме ipso facto порушення права на подвійний

рівень судочинства: адже заявник мав можливість звернутися до

Касаційного суду, подати свої зауваження, його заяву було

розглянуто на засіданні, на якому висловилися всі сторони. Хоч

Касаційний суд і відхилив його апеляцію, він все ж таки розглянув

цю справу і ствердив, що відмова є наслідком недотримання

процесуальних норм з боку заявника.

Заявник підкреслює, що в рамках процедури подання прохання

про звільнення від необхідності з'явитися до місця ув'язнення він

офіційно поставив перед обвинувальною палатою питання про

порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) положеннями

колишньої статті 583 Кримінально-процесуального кодексу, він також

скаржився на порушення права звернення до Касаційного суду як до

суду вищої інстанції. Було б логічно, якби Касаційний суд

розглянув цю заяву перед розглядом скарги по суті. Заявник

підкреслює, що право на подвійний рівень судочинства у

кримінальному процесі є поширенням права на звернення до суду,

передбаченого пунктом 1 статті 6, і що його можна розглядати як

lex specialis. Таким чином, відхилення його апеляції порушило

одночасно обидва положення.

Заявник вважає, що відмова у праві користуватися подвійним

рівнем судочинства є тим серйознішим порушенням, що на той час у

Франції розгляд справи судом вищої інстанції був можливий лише

через звернення до Касаційного суду, який був єдиною уповноваженою

на це інстанцією. З цього він робить висновок про аргументованість

свого оскарження.

Суд нагадує, що на вимогу пункту 1 статті 35 ( 995_004 )

заявник зобов'язаний попередньо викласти "бодай у загальному

вигляді" ті пункти оскарження, які він потім збирається передати

до Європейського суду (див. рішення у справі "Кардо проти Франції"

від 19 березня 1991 року, серія A, N 200, с. 18, п. 34).

Суд зауважує, що в рамках розгляду прохання про звільнення

від обов'язку з'явитися в місце ув'язнення, поданого до

обвинувальної палати, у якому заявник просив ствердити, що статтю

583 Кримінально-процесуального кодексу слід вважати недійсною, він

формально послався на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і на

порушення по суті права на апеляцію. Отже, Суд вважає, з одного

боку, що заявник звертався зі своєю скаргою до відповідного

судового органу, який міг би її задовольнити, і, з іншого боку, що

він таким чином неявно посилався на своє право на подвійний рівень

судочинства (у цій справі - це звернення до Касаційного суду),

гарантоване статтею 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 995_004 ).

Таким чином, заперечення, яке висуває Уряд, неприйнятне.

Розглянувши всі аргументи сторін, Суд вважає, що цей пункт

оскарження ставить серйозні питання судової теорії і практики, які

не можна вирішити на цій стадії розгляду апеляції і які вимагають

розгляду по суті; це означає, що не можна заявити, що це

оскарження є очевидно безпідставним у значенні пункту 3 статті 35

Конвенції ( 995_004 ). Не було виявлено жодного аргументу для його

неприйнятності.

3. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ),

заявник скаржиться на те, що його справу не було розглянуто

впродовж розумного строку в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Уряд посилається головним чином на невичерпання національних

засобів правового захисту, оскільки заявник не скористався

можливістю апеляції за статтею L.781-1 Кодексу з організації

судочинства. Уряд зазначає, що судова практика за цією статтею

дістала новий імпульс після винесення рішення Паризького

апеляційного суду від 20 січня 1999 року у справі Готьє, яке було

підтримане іншими рішеннями, винесеними різними судовими органами,

такими, як Паризький суд великої інстанції та апеляційні суди

Ліона, Екс-ан-Прованса і Парижа. Уряд робить із цього висновок, що

зазначена стаття L.781-1 являє собою такий апеляційний засіб, який

спроможний задовольнити скарги стосовно надмірної тривалості

судового провадження.

Уряд вважає, що Суд взяв до уваги ці зміни, а якщо він іще не

висловився про неприйнятність скарги з цієї причини, це

пояснюється тим, що жодної з тих скарг, які він розглядав, не було

подано після цієї нової судової практики, пов'язаної з його

рішенням у справі Ван дер Кара і Ліссора ван Веста від 7 листопада

2000 року (N 44953 і N 44953/98). Отже, у справі заявника скаргу

було подано 14 січня 2000 року, тобто пізніше того часу, коли

національні суди підтвердили ефективність апеляції на підставі

зазначеної статті L.781-1, з чого Уряд робить висновок, що скарга

є неприйнятною через невичерпання національних засобів правового

захисту.

Додатково Уряд зауважує, що ця скарга не є обгрунтованою. Він

підкреслює насамперед, що оскільки внаслідок анулювання Касаційним

судом 11 лютого 1987 року всіх рішень про судове переслідування

заявник не вважався на той час обвинувачуваним з юридичної точки

зору, то вихідним пунктом слід вважати обвинувачення його від 8

липня 1988 року. Таким чином, провадження тривало одинадцять

років, вісім місяців і два дні. Посилаючись на практику

Європейського суду, Уряд підкреслює, що справа була дуже складною

як з юридичного, так і з фактичного погляду, що заявник сам сприяв

подовженню строку провадження, систематично вдаючись до апеляцій і

вимагаючи додаткових дій, і що, зі свого боку, національні органи

влади були дуже активними і виявляли необхідну обачливість, беручи

до уваги надзвичайний характер цієї справи.

Стосовно заперечення, на яке посилається Уряд, заявник

зауважив, що міркування останнього не є слушними, оскільки він не

використав можливості апеляції, які надає стаття L.781-1 Кодексу з

організації судочинства через те, що покладався на постійну

практику Європейського суду в цій сфері і що несподівана зміна

практики Суду мала місце в серпні 2000 року ("Подружжя Шарль проти

Франції", N 41145/98) і в листопаді 2000 року (цитоване рішення у

справі "Ван дер Кар і Ліссор ван Вест проти Франції"), тобто через

десять місяців після подання його скарги від 14 січня 2000 року.

Таким чином, йому не можна дорікати за те, що він ігнорував судову

практику, якої ще не існувало на той час, крім того, ця практика

засвідчує фундаментальну зміну позиції Суду за останні десять

років. Заявник додає, що хоч це й добре, що така національна

процедура існує, її рішення не є рівноцінним засудженню,

проголошеному Європейським судом, оскільки останній не має

стосунку до національних судових органів, і це виключає будь-який

ризик упередженості. З іншого боку, якби слід було очікувати

рішення на національному рівні, перш ніж звертатися до

Європейського суду, це призвело б до ще менш прийнятної тривалості

судового провадження.

Щодо суті, то заявник заперечує дату, визначену Урядом як

вихідна точка. Він вважає, що провадження почалося з 8 грудня 1981

року, дати подання першої заяви про притягнення його до

кримінальної відповідальності, адже це негайно справило серйозний

вплив на його становище і мобілізувало проти нього громадську

думку. Крім того, він вважає, що виключна відповідальність за

анулювання Касаційним судом провадження в його справі від 5 січня

1983 року покладається на органи державної влади і що наслідком

цього рішення було подовження загальної тривалості процедури як

мінімум на чотири роки. Таким чином, заявник вважає, що Суд

повинен прийняти як вихідну дату 19 березня 1983 року, день

пред'явлення йому обвинувачення.

У будь-якому випадку, хоч би який вихідний пункт брався за

основу, заявник вважає, що все одно тривалість судового розгляду

була надмірною. Він заявляє, що складність справи пояснюється

виключно повільністю органів національної влади, оскільки основні

свідки один за одним пішли з життя: якби провадження було

здійснене упродовж розумного строку, можна було б зібрати

відомості, необхідні для розгляду справи, з набагато меншими

труднощами, звернувшись до головних учасників подій, і справа була

б набагато простішою. Крім того, заявник підкреслює, що йому не

можна дорікати за те, що він захищав свої права, подаючи апеляції

або вимагаючи додаткового розслідування. Нарешті, він зазначає, що

слід брати до уваги його похилий вік.

За пунктом 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) кожний заявник

повинен надати національним судам можливість, яку це положення

надає у принципі державам, що підписали Конвенцію, а саме:

уникнути порушення або виправити ті порушення, у яких їх

обвинувачують (рішення у справах "Кардо проти Франції", с. 19, п.

36, і "Фресоз і Руар проти Франції" від 21 січня 1999 року,

1999-I, с. 61, п. 37). Втім положення статті 35 Конвенції

вимагають вичерпання лише тих засобів, які стосуються оскаржуваних

порушень і водночас є можливими й адекватними. Вони повинні

надавати достатні гарантії не лише теоретично, а й практично,

інакше вони будуть неефективними й недоступними (див., зокрема,

рішення у справах "Вернільо проти Франції" від 20 лютого 1991

року, серія A, N 198, с. 11-12, п. 27; "Даліа проти Франції" від

19 лютого 1998 року, Pecueil 1998-I, с. 87-88, п. 38).

Суд нагадує, що в рішенні у справі "Жіумара та інші проти

Франції" від 12 червня 2001 року (N 61166/00) у відповідь на

скаргу, подану в серпні 2000 року, він висловив думку, що беручи

до уваги розвиток національного законодавства, апеляційний шлях,

оснований на етапі L.781-1 Кодексу з організації судочинства, з 20

вересня 1999 року можна вважати достатньо надійним для того, щоб

його можна було застосовувати на виконання пункту 1 статті 35

Конвенції ( 995_004 ). Суд визнав заяву неприйнятною, зазначивши,

що на момент подання апеляції заявники не могли не знати про

можливість саме у такий спосіб домогтися відшкодування за надмірну

тривалість провадження.

Суд зазначає, що в багатьох рішеннях, постановлених починаючи

з 1999 року, тобто ще до винесення рішень у справах "Ван дер Кар і

Ліссор ван Вест проти Франції" (а саме - у справах "Клоеза проти

Франції", N 41861/98 від 20 квітня 1999 року, "Кастель проти

Франції", N 38783/97 від 27 квітня 1999 року, "Дельгадо проти

Франції", N 38437/97 від 29 червня 1999 року, "Перьє проти

Франції", N 38701/97 від 24 серпня 1999 року), він уже посилався

на розвиток національного законодавства, оснований на статті

L.781-1, і висловлювався з приводу того, що цей шлях можна, після

закінчення провадження, брати до уваги на виконання пункту 1

статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Він не погодився у згаданих

справах із запереченням Уряду головним чином тому, що цей шлях

тоді ще не видавався йому достатньо надійним, з огляду на

апеляцію, подану Урядом у справі Готьє, і можливість надалі подати

касаційну скаргу.

За цих умов Суд не бачить причини для того, щоб відійти від

підходу, визначеного в рішенні у згаданій справі Жіумара. Він

констатує, що на момент подання заяви, тобто 14 січня 2000 року,

заявник не міг не знати про можливість подати скаргу на підставі

статті L.781-1 Кодексу з організації судочинства. Виходячи з цього

слід прийняти заперечення Уряду. Це означає, що ця частина заяви

визнається неприйнятною на застосування пунктів 1 і 4 статті 35

Конвенції ( 995_004 ).

4. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ),

заявник скаржиться на те, що своїм рішенням від 5 січня 1988 року

обвинувальна палата відхилила прохання прокуратури про проведення

історичної експертизи.

Суд зазначає, що у період, коли було видано рішення від 5

січня 1988 року, заявник уже не був стороною процесу, оскільки

нове обвинувачення проти нього було висунуто лише 8 липня 1988

року, і саме починаючи з цієї дати він міг подавати прохання про

нову експертизу. Навіть якщо припустити, що заявника можна вважати

потерпілим у значенні статті 34 Конвенції ( 995_004 ), Суд

зауважує, що остаточним національним рішенням з цього питання є

рішення обвинувальної палати, винесене 5 січня 1988 року, тобто

більш як через шість місяців після подання заяви. Крім того,

вважає Суд, заявник не довів, що відсутність історичної експертизи

справила бодай найменший вплив на справедливість судового

розгляду.

Таким чином, це оскарження слід відхилити як необгрунтоване

на застосування пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

5. Посилаючись на статтю 7 Конвенції ( 995_004 ), заявник

скаржиться на те, що його було засуджено за дію або бездіяльність,

які на час їх вчинення не становили правопорушення за

національними законами або за міжнародним правом.

У статті 7 Конвенції ( 995_004 ) записано: "1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні

кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або

бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального

правопорушення за національними законами або за міжнародним

правом. Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке

застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення. 2. Ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові і

покаранню будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на

час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згідно із

загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями".

Суд нагадує, що пункт 2 статті 7 ( 995_004 ) формально

передбачає, що ця стаття не виключає судового розгляду і покарання

будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх

вчинення становили кримінальне правопорушення згідно із загальними

принципами права, визнаними цивілізованими націями, а саме таким

правопорушенням і вважається злочин проти людства, відсутність

строку давності для якого була закріплена Статутом міжнародного

трибуналу в Нюрнберзі, що є додатком до угоди країн-союзниць від 8

серпня 1945 року, а також французьким законом від 26 грудня 1964

року, який містить офіційне посилання на цей статут, визначаючи,

що злочини проти людства не мають строку давності (див. справу

"Тув'є проти Франції", N 29420/95, рішення Комісії від 13 січня

1997 року, 1988, с. 148, 161).

Крім того, Суд нагадує, що застосування і тлумачення

національних законів залежать в основному від національних судових

органів. Таким чином, до повноважень Суду не належить розгляд

питання, чи було правильним рішення Касаційного суду від 23 січня

1997 року про відхилення касаційної скарги заявника на постанову

обвинувальної палати про передання його до суду від 18 вересня

1996 року, на підставі того, що для того, щоб його визнали,

правопорушення співучасті у злочині проти людства не вимагає

встановлення того, чи співучасник, так само як основний винуватець

злочину, підтримував політику ідеологічної гегемонії країн Осі.

Таким чином, цей пункт оскарження слід відхилити як явно

необгрунтований, на застосування пунктів 3 і 4 статті 35

Конвенції ( 995_004 ).

6. Стосовно провадження у суді присяжних заявник висуває ще

кілька скарг на підставі порушення пунктів 1, 2 і 3 (a), (b) і (d)

статті 6 Конвенції ( 995_004 ), у якій записано: "1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та

обов'язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого

кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на

справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку

незалежним і безстороннім судом, встановленим законом... 2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального

правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не

буде доведено згідно із законом. 3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального

правопорушення, має щонайменше такі права: a) бути негайно і

детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і

причину обвинувачення проти нього; b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого

захисту; <...> d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього

допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих

самих умовах, що й свідків обвинувачення".

Передусім Суд зауважує, що заявника було позбавлено його

права на апеляцію проти рішення про обвинувачення через те, що він

не з'явився до місця ув'язнення, і саме тому Касаційний суд не

розглянув апеляційних доказів, які він мав намір йому подати.

Однак, беручи до уваги висновок, який він зробив у наведеному вище

пункті 1, Суд вважає, що стосовно цих двох пунктів оскарження, які

він включив до своєї заяви, заявникові не можна докоряти за

невичерпання національних засобів правового захисту у значенні

пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

a) Заявник скаржиться на неможливість, через давність подій і

через тривалість судового розслідування, викликати на допит

свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення, і

взагалі на порушення принципу рівноправності сторін, яка є

наслідком такого становища.

Суд зазначає, так само, як це зазначив суд присяжних у своїй

додатковій постанові від 15 жовтня 1997 року, що смерть, похилий

вік або хвороба однаково заважали слуханню як свідків

обвинувачення, так і свідків захисту та що з щоденних звітів про

судові дебати, надрукованих після процесу і поданих заявником

(зокрема, йдеться про хроніку подій Жана-Мішеля Дюме, журналіста

газети "Ле Монд", і про щоденник процесу Еріка Конана, журналіста

газети "Експрес", не можна зробити висновку, що заявникові не

вдалося домогтися того, щоб важливих свідків захисту заслухали за

тих самих умов, що й свідків обвинувачення.

Суд зауважує, що в цій справі обвинувальні докази були подані

й обговорені з участю змагальних сторін перед суддями, які

розглядали справу по суті, і що заявник, або особисто, або

представлений своїми адвокатами, міг викласти всі аргументи, які

він вважав важливими для захисту своїх інтересів, а також подати

докази на свою користь. Зокрема, він мав ефективну можливість

викласти свою версію подій.

Таким чином, Суд не вбачає жодного натяку на порушення пункту

1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Це означає, що цю частину скарги

слід відхилити як безпідставну на застосування пунктів 3 і 4

статті 35 Конвенції.

b) Стосовно дозволу, наданого головою суду присяжних,

показати на засіданні 7 січня 1998 року два аудіовізуальні

свідчення, записані 1987 року на процесі Барб'є, Суд зазначає, що

з цього приводу заявник не вичерпав усіх національних засобів

правового захисту, оскільки у своїй касаційній скарзі на

обвинувальний вирок він не скаржився ні формально, ні по суті на

порушення статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і посилався лише на

статті 310 і 379 Кримінально-процесуального кодексу та на статтю 8

Закону від 11 липня 1985 року про створення судових

аудіовізуальних архівів. Отже, цей пункт оскарження слід відхилити

через невичерпання всіх національних засобів правового захисту, на

застосування пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

c) Що стосується питання про те, що голова суду дозволив

представникові прокуратури на засіданні 26 січня 1998 року

поставити обвинувачуваному запитання про організацію групи для

депортації в лютому 1943 року, яке не було предметом розгляду

судом присяжних, і що при цьому він посилався на докази, з якими

заявник попередньо не був ознайомлений, Суд зазначає найперше, що

на прохання захисту рішенням від 2 січня 1998 року суд присяжних

засвідчив, що заявникові ставилися запитання про події, які не

були предметом розгляду в цьому суді.

Цим рішенням суд присяжних звернув увагу присяжних на те, що

цей факт може зашкодити правам захисту (див., a contram, рішення у

справі "Ремлі проти Франції" від 23 квітня 1996 року, Pecueil

1996-II, п. 21 і 47), таким чином, він дозволив заявникові

скаржитися на цей факт у своїй касаційній заяві.

Суд нагадує також, що Конвенція ( 995_004 ) не регламентує

порядок доведення як такий. Отже, Суд у принципі та in abstracto

не виключає прийнятності доказу, отриманого з порушенням приписів

національного права. Саме національні суди повинні оцінювати

зібрані ними матеріали і прийнятність тих доказів, які хоче подати

одна зі сторін. Все ж таки Суд повинен розглянути, чи процедура в

цілому, включно з тими способами, якими подавалися докази, має

справедливий характер у значенні пункту 1 статті 6 ( 995_004 )

(див. рішення у справах "Мантованеллі проти Франції" від 18

березня 1997 року, Pecueil 1997-II, с. 436-437, п. 34, і, mutatis

mutandis, "Шенк проти Швейцарії" від 12 липня 1988 року, серія A,

N 140, с. 29, п. 46).

На думку Суду, в цій справі з пояснень заявника не можна

зрозуміти, яким чином цей інцидент міг позбавити його права на

справедливий судовий розгляд, що включає повагу до прав захисту,

тим більше, що організація групи для депортації в лютому 1943 року

не увійшла до списку обвинувачень, висунутих проти нього судом

присяжних.

Це означає, що цей пункт оскарження слід також відхилити як

необгрунтований, відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції

( 995_004 ).

d) Посилаючись на пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ),

заявник скаржиться на "обробку громадської думки з боку засобів

масової інформації" і на ставлення позивачів до нього перед

процесом і під час його проведення.

Стосовно скарг на поведінку позивачів Суд вважає, що

оскарження, основане на порушенні презумпції невинуватості, слід

відкинути, по-перше, через невідповідність rationae personae

положенням Конвенції ( 995_004 ), оскільки представники державної

влади у принципі не можуть відповідати за дії приватних осіб, і,

по-друге, через невичерпання всіх національних засобів правового

захисту, оскільки заявник не звертався до суду з позовом на

підставі статті 434-16 Кримінального кодексу.

Це означає, що цю частину оскарження слід вважати

неприйнятною на застосування пункту 4 статті 35 Конвенції

( 995_004 ).

Що стосується кампанії в засобах масової інформації, як у

друкованих, так і в аудіовізуальних, навіть якщо припустити, що

заявник вичерпав усі національні засоби правового захисту з цього

приводу, Суд нагадує, що всі розуміють, що суди не функціонують у

порожнечі: хоча, коли йдеться про кримінальне обвинувачення,

винесення вироку про винність або невинуватість належить виключно

до їхньої компетенції, це зовсім не означає, що до або під час

процесу питання, які вони розглядають, не можуть бути об'єктом

дискусії в спеціалізованих журналах, у пресі для широкого читача

або серед громадськості (див., mutatis mutandis, рішення у справі

"Санді Таймс (N 1) проти Сполученого Королівства" від 26 квітня

1979 року, серія A, N 30, с. 40, п. 65).

За умови не виходити за деякі межі, встановлені для того, щоб

не заважати відправленню справедливого судочинства, звіти судових

процесів, включно з коментарями, допомагають ознайомитися з цими

процесами і, отже, є сумісними з вимогою про відкритий судовий

розгляд, яка міститься у пункті 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

До обов'язку преси передавати інформацію та ідеї долучається право

громадськості їх отримувати (там само). Це тим більше важливо

тоді, коли, як у цій справі, учасником процесу є відома особа,

колишній міністр. Такі особи неминуче й свідомо відкриваються для

уважного контролю як з боку журналістів, так і громадського загалу

(див., зокрема, рішення у справі "Лінгенс проти Австрії" від 8

липня 1986 року, серія A, N 103, с. 26, п. 42). Таким чином, межі

допустимих коментарів є ширшими, коли вони стосуються власне

політика, а не приватної особи (там само).

Проте, як і всі інші, відомі особи мають право на

справедливий судовий розгляд, гарантований пунктом 1 статті 6

Конвенції ( 995_004 ), що включає право на неупереджений судовий

розгляд. Про це повинні пам'ятати журналісти, коли вони

висвітлюють кримінальні судові процеси, що відбуваються на той

час, оскільки існує ризик, що деякі заяви можуть виходити за рамки

допустимих коментарів, а отже, вони можуть, свідомо чи несвідомо,

зменшити шанси особи на справедливий судовий розгляд або підірвати

довіру громадськості до ролі судів у кримінальному провадженні

(див. рішення у справі "Ворм проти Австрії" від 29 серпня 1997

року, Pecueil 1997-V, с. 1552, п. 50, і пізніше "Пуллічіно проти

Мальти" N 45441/99, від 15 червня 2000 року).

Суд зауважує, що в основі судового розгляду справи заявника

лежать події (оцінка поведінки органів французької влади за часів

уряду Віші), які вже давно викликали гарячі суперечки, тобто не

можна було сподіватися, що цей процес пройде абсолютно спокійно.

Проте, на думку Суду, заявник не довів, що засоби масової

інформації проводили проти нього кампанію такої сили, що вона

вплинула або могла вплинути на точку зору присяжних і на результат

обговорення суду присяжних.

Навпаки, сама тривалість цього обговорення, яке зайняло 19

годин, і винесений вирок свідчать про те, що присяжні голосували

цілком свідомо, відповідно до свого внутрішнього переконання, як

цього й вимагає присяга, яку вони складають. Крім того, вважає

Суд, слід взяти до уваги той факт, що заявника було виправдано

стосовно найтяжчих обвинувачень, висунутих проти нього, а саме -

обвинувачення в участі у вбивстві (див. наведене вище рішення у

справі "Пуллічіно проти Мальти").

Суд зауважує також, що заявник, зі свого боку, також давав

інтерв'ю на телебаченні, наприклад, у грудні 1996 року після

рішення про передання справи до суду присяжних 3) і що його

адвокат опублікував у 1993 році звіт історичної експертизи,

скасованої Касаційним судом у 1987 році.

--------------- 3) Інтерв'ю проведене Полем Амаром на телеканалі TF1.

Виходячи зі сказаного вище слід відхилити цю частину оскарження як

явно необгрунтовану на застосування пунктів 3 і 4 статті 35

Конвенції ( 995_004 ).

e) Щодо пункту оскарження, за яким позивачі нібито намагалися

викликати сумнів щодо неупередженості і незалежності голови суду

присяжних, розкривши 28 січня 1998 року далекі родинні зв'язки між

ним і деякими потерпілими від депортацій, в яких обвинувачували

заявника, тут слід робити розрізнення між суб'єктивними спробами

пояснити, що суддя відчуває в глибині душі, та об'єктивним

підходом, за яким слід з'ясувати, чи існують достатні гарантії,

щоб виключити будь-який законний сумнів з цього приводу.

Суб'єктивна неупередженість не заперечується, поки не існує

доказів протилежного. Навпаки, навіть зовнішні ознаки можуть мати

деяке значення, коли йдеться про об'єктивну неупередженість. Точка

зору підсудного береться у такому випадку до уваги, але не має

вирішального значення. Вирішальним фактором є визначення, чи можна

вважати його побоювання об'єктивно виправданими (рішення у справах

"Фей проти Австрії" від 24 лютого 1993 року, серія A, N 255, с.

12, п. 30; "Фіндлі проти Сполученого Королівства" від 25 лютого

1997 року, Recueil 1997-I, с. 281, п. 73; "Кастільо Альгар проти

Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, Recueil 1998-VIII, с. 3116, п.

45).

У цій справі заявник, схоже, виходив з думки, що голова суду

присяжних із самого початку процесу і, зокрема, через винесення

рішення 10 жовтня 1997 року про його звільнення з ув'язнення через

поганий стан здоров'я виявляв прихильне ставлення до нього. Тобто,

лише внаслідок розкриття одним із позивачів його родинного зв'язку

з деякими потерпілими, зв'язку, який жодним чином не міг стати

приводом для його відводу позивачами, голові суду довелось якимось

чином виявити більшу суворість до заявника під час судового

слухання. Заявник зробив із цього висновок, що саме через цей

інцидент голова міг відчути себе до деякої міри зобов'язаним діяти

під час обговорення, схилявся до винесення обвинувального вироку,

адже виправдання наразило б його на критику.

Суд вважає, що жодний елемент справи не підтверджує сумнівів

заявника: ні спосіб ведення головою дебатів після цього інциденту,

ні сам вирок.

Суд іще раз повторює, що відповідальність за поведінку, тобто

тактику і стратегію позивачів з метою вплинути на наступне

рішення, не може покладатися на державу, якщо не доведено, що

держава не вжила необхідних заходів для виправлення ситуації, яка

могла загрожувати авторитетові й неупередженості судової влади.

Отже, Суд зауважує, що в цій справі прокуратура притягла до

дисциплінарної відповідальності адвоката, який зробив це викриття.

Той факт, що не було визнано необхідним його притягнення до

кримінальної відповідальності на підставі статті 434-16

Кримінального кодексу, не видається Суду вирішальним, оскільки сам

заявник мав можливість розпочати кримінальне переслідування, що

він, до речі, і зробив пізніше, подавши скаргу з учиненням

цивільного позову 5 березня 1998 року.

Розглянувши конкретні обставини справи, Суд не вбачає жодного

елементу, який дав би змогу стверджувати, що голова суду присяжних

виявив будь-яку упередженість або що його поведінка якимсь чином

могла вплинути на несприятливий для заявника судовий вирок.

Виходячи із сказаного вище слід відхилити цю частину

оскарження як явно необгрунтовану, на застосування пунктів 3 і 4

статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

f) Заявник скаржиться, нарешті, на суперечливість і

недостатність умотивованості відповідей суду присяжних на

поставлені їм 768 запитань щодо його винуватості і стверджує, що

це суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

Найперше Суд зауважує, що цей пункт оскарження повторює по

суті, але в іншій формі, оскарження, сформульоване на підставі

статті 7 Конвенції ( 995_004 ), оскільки воно критикує суд

присяжних за те, що він не взяв до уваги суб'єктивну сторону,

визначаючи правопорушення злочину проти людства.

За будь-якого стану речей суд нагадує, що за його постійною

судовою практикою, яка керується принципом правильного

відправлення судочинства, судові рішення мають достатньою мірою

визначати мотиви, з яких вони виходять. Цей обов'язок має різні

межі залежно від характеру рішення, його слід аналізувати залежно

від кожної конкретної справи (рішення у справах Руїса Торіха і

Гіро Балані проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A

і 303-B, с. 12, п. 29 та с. 29 - 30, п. 27, і "Хіггінс та інші

проти Франції" від 19 лютого 1998 року, Recueil 1998-I, с. 60, п.

42). Хоча пункт 1 статті 6 ( 995_004 ) і зобов'язує суди

обгрунтовувати свої рішення, не слід вважати, що цей обов'язок

передбачає детальну відповідь на кожний доказ (рішення у справі

"Ван де Гурк проти Нідерландів" від 19 квітня 1994 року, серія A,

N 2888, с. 20, п. 61). Так, відхиляючи апеляцію, апеляційна судова

інстанція може в принципі обмежитися згодою з обгрунтуванням

ухваленого рішення (див., mutatis mutandis, рішення у справах

"Гелле проти Фінляндії" від 19 грудня 1997 року, Recueil

1997-VIII, с. 2930, п. 59 - 60, і пізніше "Гарсія Руїс проти

Іспанії", N 30544/96 [GC] від 21 січня 1999 року, CEDH 1999-I, с.

117 - 118, п. 26).

Вимога вмотивування рішення має виходити з особливостей

провадження, зокрема в суді присяжних, у якому присяжні не

зобов'язані пояснювати своє щире переконання.

Суд зазначає, що за французьким законодавством голова суду

присяжних повинен по закінченні дебатів сформулювати і поставити

присяжним запитання стосовно обставин справи, які дозволяють

охарактеризувати особливості справи, для того щоб точно визначити

пункти обвинувачення.

Крім того, голова суду має повноваження ставити присяжним

запитання стосовно всіх обставин, які можуть так чи інакше змінити

факти, що були підставою для обвинувачення, якщо такі обставини

підлягали обговоренню під час судових дебатів. Основне запитання

стосується основних доказів обвинувачення, до кожного пункту

обвинувачення формулюється окреме питання. Можна також ставити

інші запитання, наприклад, стосовно обставин, що обтяжують справу,

або щодо існування можливостей для виправдання чи вибачення.

Суд зазначає також, що прокуратура й обвинувачуваний мають

право заперечувати правомірність поставлених запитань або

звертатися до голови суду з проханням поставити присяжним одне або

кілька додаткових запитань. У випадку заперечення правомірності

поставлених запитань суд присяжних повинен визначитися шляхом

постановлення вмотивованого рішення. Саме це він і зробив 1 квітня

1998 року, відхиливши прохання заявника поставити додаткове

запитання про те, чи він був обізнаний з існуванням узгодженого

плану про переслідування і винищення євреїв.

Суд нагадує, що органи Конвенції ( 995_004 ) вже

висловлювалися про сумісність із Конвенцією судових систем,

подібних до французької (див. "R. проти Бельгії", заява N

15957/90, рішення Комісії від 30 березня 1992 року, (DR) 72, с.

195, 197, і "Заруалі проти Бельгії", заява N 20664/92, рішення

Комісії від 29 червня 1994 року, (DR) 78, с. 97, 109).

У будь-якому разі він не повинен висловлюватися in abstracto

про відповідність французької судової системи вимозі про

обгрунтування рішення, що випливає з пункту 1 статті 6 Конвенції

( 995_004 ).

Суд зауважує стосовно цієї справи, що у своєму рішенні суд

присяжних послався на відповіді, які присяжні дали на кожне із 768

запитань голови суду присяжних, а також на опис фактів, які було

встановлено, і на статті Кримінального кодексу, які було

застосовано. Хоча присяжні могли відповісти лише "так" або "ні" на

кожне із запитань, які ставив голова суду, ці запитання становили

основу, на якій грунтувалося їхнє рішення. Суд вважає, що точність

цих запитань дає змогу адекватно компенсувати відсутність

обгрунтування відповідей присяжних.

Виходячи зі сказаного вище Суд вважає, що постанова суду

присяжних була достатньо обгрунтованою у світлі пункту 1 статті 6

Конвенції ( 995_004 ).

Стосовно суперечливості обгрунтувань, на які посилається

заявник, оскільки цей пункт оскарження можна тлумачити як такий,

що оскаржує оцінку доказів і результати провадження в суді

присяжних, Суд нагадує, що хоч стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) і

гарантує право на справедливий судовий розгляд, проте Європейський

суд не регламентує, які саме докази слід вважати прийнятними або

яким чином їх слід оцінювати, адже останнє належить передусім до

компетенції національного законодавства і національних судових

органів (див. цитоване рішення у справі Гарсії Руїса, с. 118, п.

28).

Виходячи з усього зазначеного вище, Суд вважає, що

оскаржуваний судовий розгляд був справедливим у значенні пункту 1

статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Таким чином, слід відхилити цю

частину оскарження як явно необгрунтовану, на застосування пунктів

3 і 4 статті 35 Конвенції.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

Оголошує прийнятними, без розгляду доказів по суті, скарги

заявника щодо неможливості звернення до Касаційного суду, а також

щодо відсутності подвійного рівня судочинства.

Оголошує неприйнятними інші пункти оскарження.

Секретар Ерік Фріберг

Голова Крістос Розакіс

Переклад матеріалів забезпечує Центр

правничої термінології, перекладів

та словників Української Правничої

Фундації.

"Вісник Верховного Суду України", N 2, 2002 р.

Ухвала щодо прийнятності заяви N 54210/00 Моріса Папона проти Франції

Справа; Європейський суд з прав людини від 15.11.2001

Прийняття від 15.11.2001

Постійна адреса:

https://zakon.rada.gov.ua/go/980_062

Законодавство України

станом на 04.09.2026

поточна редакція

Публікації документа

Вісник Верховного суду України від 2002 — 2002 р., № 2